Прерогативи сімейного виховання

Неврози в дітей не виникають, якщо батьки своєчасно справляються з власними проблемами й підтримують теплі стосунки в сім'ї, люблять своїх дітей, добре ставляться до них, чутливі до їхніх проблем і потреб, безпосередні в спілкуванні з ними, дозволяють дітям висловлювати свої почуття й своєчасно стабілізують виникле в них нервове напруження, узгоджено діють в питаннях виховання, беручи до уваги відповідно до статі орієнтації та захоплення дітей.

Головне, що потрібно зрозуміти батькам, — це те, що причиною нервових захворювань дітей є передусім помилки у вихованні (нестача любові, турботи, непослідовність у вихованні, сімейні конфлікти тощо), а не вікові особливості дитячої психіки.

Для гармонійного розвитку дитини і для її психічного здоров'я батькам насамперед потрібно вирішити власні проблеми й проб­леми, що існують у стосунках між членами родини.

1. Щоб уникнути конфліктів у сім "і, батьки повинні навчитися керувати своєю поведінкою. Якщо вони відчувають, що знаходяться на межі зриву й конфлікт неминучий, до того ж усе це відбувається досить часто, то потрібно звернутися до фахівця (психолога, психо­терапевта, нейропсихолога, психіатра), який допоможе розібратися в сімейних проблемах.

2. Не припускатися поширеної помилки батьків — переконання в тому, що, якщо ретельно приховувати від дитини сімейні сварки та негаразди, робити вигляд, що все добре, діти нічого не помітять.

3. Обов'язкове виключення перенесень міжособистісних конфліктів на взаємини з дитиною.

4. Потреба в емоційній допомозі батьків (зміцнення афективного компонента), оскільки емоційна невлаштованість, «поганий настрій» блокують прагнення дитини.

5. Самокритичне визнання дорослими недоліків у вихованні: пере­будова своїх стосунків із дитиною завдяки гнучкості й безпосередності спілкування з нею.

6. У всіх ситуаціях батьки мають прагнути підтримувати по­зитивний образ «Я» у дитини.

7. Говорити про ситуацію чи вчинок дитини потрібно, уникаючи негативних оцінних суджень стосовно її особистості. Висловлювання дорослого не повинні містити діагнозу й прогнозу подальшої долі дитини.

8. Дорослий у спілкуванні завжди має бути ініціатором пропозиції співпраці. Ця пропозиція не повинна мати вигляд прямої вказівки на відповідний спосіб дії, а розкривати перед дитиною можливості самостійного опанування проблемної ситуації.

На підставі зазначеного визначено головні стратегії і принципи сімейного виховання:

• ставлення до дитини як до абсолютно самодостатньої осо­бистості, повага до неї; тон і стиль спілкування з дитиною мають переконувати її, що вона — цінна особистість, повноцінна людина: вже тому з дитиною треба розмовляти поважним тоном, без принижень і образ;

• вияв любові у стосунках із дітьми: слід більш зрозуміло по­яснювати дитині, чого хочуть від неї батьки;

• бути уважним і чутливим до неї, до її проблем. Намагатися присвятити дитині хоча б годину на добу, дарувати їй один із вихідних (провести цей день разом: сходити в парк на атракціони, у зоопарк, просто виїхати сім'єю на природу тощо);

• аналіз поведінки дітей: не варто карати дитину за поведінку, у якій немає злісної непокори;

• навчання дітей відповідальності за здійснені вчинки: слід давати дитині можливість зрозуміти скоєне, оцінити свій вчинок; обговорювати лише вчинок і його результат, не принижувати гідність чи вказувати недоліки особистості, а відтак, — усвідомлення самої себе залишати самій дитині: «Я люблю тебе, але мені не подобається, коли ти...»;

• виключення з лексикону займенника «завжди» і «ніколи»: «Ти завжди думаєш тільки про себе!»; «Ти ніколи не приходиш з вулиці вчасно!» — подібні фрази переконують дитину в невмінні поводитися інакше. Було б краще сказати так: «Інколи я відчуваю, що ти забуваєш про інших»; «Я знаю, що ти позбудешся цієї поганої звички і станеш ввічливим (ввічливою), добрим (доброю), люблячим (люблячою) хлопчиком (дівчинкою), що поважає інших»;

• замість звинувачувальних фраз на кшталт: «Ти мені набрид!»; «Навіщо ти знову так зробив!» — слід вживати фрази, з яких ви­пливає ставлення батьків до вчинку дитини: «Мені неприємно, коли ти так зі мною розмовляєш»; «Мені боляче, коли сусіди скаржаться на тебе», тобто замість займенника «ти» треба вживати займенник «я»;

• тон викладання вимоги чи заборони має бути скоріше дружнім, швидше пояснювати, ніж змушувати;

• перебування в центрі уваги батьків не лише вчинків, а і їх мотивів: дитина має набувати вчинкового досвіду й бачити негативні наслідки своїх неправильних дій;

• покарання дитини за неправильний вчинок має бути таким, щоб у неї більше ніколи не виникло бажання так вчинити. Слід враховувати й такі моменти: по-перше, покарання не має бути надмірним і дуже тривалим за часом; по-друге, потрібно завжди вислуховувати пояснення дитини з приводу того, що трапилося, і намагатися зрозуміти її пере­живання, а вже потім оцінювати її негативний вчинок: «Я розумію, що по калюжах бігати навіть цікаво. Але в тебе три дні тому боліло горло, відтак...»; по-третє, навіть у разі покарання дитина має знати й відчувати, що її люблять і за неї переживають;

• зосередження уваги на правильних вчинках дитини: вони мають підкріплюватися винагородою. Дитині важливо допомагати долати неправильні риси свого характеру, породжені примхами чи свавіллям;

• виключення жорстоких фізичних покарань;

• навчання дітей умінню виражати свій гнів, бо не виражені зовні почуття агресії можуть завдати шкоди адаптації дитини й призвести до різних хворобливих проявів — насамперед психосоматичних (біль у животі, підвищення тиску тощо). Тому дітей потрібно вчити цивілізовано виражати свої почуття протесту, незгоди, роздратування і злості, так само як і почуття провини, сорому, горя, радості. Тобто, вираження почуттів здійснюється не через агресивні дії («розламаю», «поб'ю», «розірву»), а через слова — «я роздратований», «я про­тестую» тощо;

• висловлення дитині своєї любові після розв'язання конфлікту: слід дати їй зрозуміти, що батьків не влаштовує не вона сама, а її поведінка;

• спрямування дитячої діяльності на доброчинність: виховання дітей має супроводжуватися працею, слід розвивати відповідальність, виховувати вміння турбуватися про інших;

• дарування дітям час від часу подарунків і влаштовування їм свят: діти старшого дошкільного віку відчувають найсильніші позитивні емоції від отримання подарунків і свят (Нового року, дня народження);

• правдиве інформування дітей: потрібно намагатися розмовля­ти з дітьми щиро, відверто, знаходячи час для роз'яснення ситуації на їхньому рівні; не можна обманювати дітей тільки тому, що вони ще малі, а відтак, на нашу думку, не в змозі зрозуміти щось;

• уникання марних обіцянок: свої обіцянки завжди потрібно ви­конувати;

• виключення перенесень міжособистісних конфліктів на взаємини з дитиною;

• недопустимість авторитарного стилю виховання, самоствер­дження за рахунок дитини, обмеження способу її залучення до життя сім'ї, гіперопіка і, навпаки, гіперпротекція (недостатність опіки і контролю), емоційне відчуження, неприйняття дитини, накидання гіперсоціального типу поведінки, егоцентричне виховання;

• потреба в емоційній допомозі батьків (зміцнення афективного компонента); оскільки емоційна невлаштованість, «поганий настрій» блокують прагнення дитини;

• самокритичне визнання дорослими недоліків у вихованні: пере­будова своїх стосунків із дитиною завдяки гнучкості й безпосередності спілкування з нею;

• навчання дитини — спільно з вихованням упевненості в собі — вмінню компенсувати все те, що несприятливо діє на її гідність, допо­мога у виявленні своїх сильних рис, властивостей і вироблення вміння отримувати від цього задоволення. Тобто набуття дитиною здатності використовувати власні емоційні сили для досягнення успіху в тих сферах, де вона сильна (музика, спорт та ін.). Щоб дитина могла собі сказати: «Можливо, я не найкраще в групі рахую (не усі знаю букви тощо), зате я дуже гарно співаю»;

• намагання дорослих поставити себе на місце дитини й відчути, як їхня занижена або завищена оцінка веде до поганого самопочуття, формування неадекватної самооцінки;

• підтримувати дитину в прагненні стати школярем, виявляти інтерес до її справ і досягнень, допомагати майбутньому першо­класнику підтверджувати значущість свого нового становища і ді­яльності;

• обговорювати з дитиною ті норми й правила, з якими вона зі­штовхнеться у школі; пояснювати їй доцільність цих правил;

• не забувати, що дитина, як і кожна людина, має право на помилку;

• завчасно вирішувати проблеми, які можуть виникнути в дитини на першому етапі навчання;

• підтримувати бажання першокласника досягти успіху. Схвален­ня та емоційна підтримка («Молодець!», «Як гарно!») можуть помітно підвищити інтелектуальний рівень дитини;

• не соромитися звертатися за консультацією до вихователя або дошкільного психолога при негараздах у поведінці чи навчанні дитини;

• не забувати, що навчання — це нелегка й відповідальна праця;

• вступ до школи суттєво змінює життя дитини, але він не по­винен позбавляти її радощів, ігор. У першокласника має залишатися час для ігрових занять.