Четвер, 01.10.2020, 22:39
Вітаю Вас, Гість
Головна » 2013 » Лютий » 1 » Гостра тема для обговорення. Батьківське спонсорство чи побори?
10:23
Гостра тема для обговорення. Батьківське спонсорство чи побори?
Батьківське спонсорство – таке важливе питання порушив журнал "Перша вчителька”. Цьому явищу навіть визначення нове вигадали для солідності: шкільний фандрайзинг (фандрайзингом називається притягнення до некомерційних проектів спонсорських коштів). А батьки – відповідно – стають тими джерелами фінансових вливань, які допомагають некомерційному проекту під назвою «українська школа» не загнутися остаточно, а самим шкільним будівлям – не перетворитися на хліви

Правда, частіше це явище називають по-іншому: шкільними поборами. Відразу зазначимо: ми категорично проти такого визначення. Не лише через його однозначно негативне забарвлення, а й тому, що воно просто не відповідає дійсності. За словником Ушакова, побори – це «надмірний непосильний податок, хабар та вимагання грошей». А тут ідеться про збирання з батьків (і самими ж батьками) грошей на шкільні потреби. Всі знають, як у нас фінансується освіта. Ніяк. Тобто ледь вистачає лише на комунальні послуги й зарплату вчителям. На ремонт школи, охорону, закупівлю необхідних меблів, техніки, канцелярії, миючих засобів грошей не передбачено взагалі. Викручуйтесь, як хочете. Тож директори і вчителі не приховують, що без батьківських грошей школи просто не виживуть. Тому й змушені «побиратися».

Як правило, вчитель озвучує шкільні потреби на класних зборах, а вже безпосередньо збиранням грошей займається батьківський комітет. Учителям це робити суворо заборонено. За таку діяльність можна мати великі неприємності, які навряд чи обмежаться дисциплінарним стягненням. Щоправда, не всі на це зважають, але найбільш свідомі й юридично підковані взагалі воліють вийти з класу під час обговорення фінансових подробиць. Від гріха подалі.

ХТО Є «ХУ»

Почесне звання спонсора різні батьки несуть по-різному. Дехто – з гідністю, інші – навпаки. Коли на перших же класних зборах починається розмова про збирання грошей, відразу стає зрозуміло, хто є «ху».

Батьківський загал ділиться зазвичай на три категорії. Одні готові розкошелюватися скільки завгодно, із задоволенням демонструючи широту душі й гаманця. Інші (найчисленніша група) – особливого задоволення від процесу не отримують, але розуміють, що іншого виходу немає. Третя категорія – злісні неплатники.

Вони, водночас, поділяються на тихих і войовничих. Тихі – це в основному ті, хто справді не в змозі і дуже соромляться цього. Вони вибачаються, червоніють, просять увійти у становище і згодні допомогти якось по-іншому. З войовничими складніше. Це або «неблагополучні» батьки, для яких питання здати папірець із водяними знаками на потреби школи чи купити на нього зайву горілку (яка зайвою, як відомо, не буває) незмінно вирішується все-таки на користь пляшки. Або які не здають гроші «принципово». Вони резонно заявляють, що не зобов’язані нічого платити. Ах, всі інші поздавали? Та це їхні проблеми. В нас безоплатна освіта – між іншим, гарантована Конституцією. Ми сплачуємо податки, тож будьте ласкаві забезпечити наших дітей належними умовами навчання, а не будуйте вертолітні майданчики. Що ж, мають рацію. Але по-людськи це називається «звичайне жлобство». Адже вони абсолютно свідомі того, що однак нічого не зміниться. Фінансування шкіл не поліпшиться, вертолітні майданчики будувати не припинять. А їхні дорогоцінні чада тим часом сидітимуть у класах, відремонтованих за кошт інших батьків.

Цікаво, що, потрапляючи до лікарні, де доводиться платити за все, починаючи від клізми й закінчуючи операцією, ці принципові чомусь не волають про гарантовану Конституцією без-коштовну медицину…

КОЛИ ВНЕСКИ СТАЮТЬ ПОБОРАМИ

Справді, здавати чи не здавати гроші до шкільного або класного фонду – це особиста справа кожного. Справа совісті й гаманця. Внески ці добровільні, й ніхто не може змусити батьків їх сплачувати. Теоретично. А на практиці ситуації трапляються різні. І розвиток їх залежить від загальнолюдської культури обох сторін, через відсутність якої страждають діти. Скажімо, якщо батьки не здадуть гроші на нові меблі, може статися так, що їхня дитина сидітиме за старою партою й почуватиметься ізгоєм.

У пресі неодноразово розповідалося про справді кричущі випадки цькування дітей неплатників. Скажімо, у Кременчуці трьох малюків із малозабезпечених родин посадили на поламані стільці – батьки не змогли вчасно здати гроші на закупівлю нових. В одній із київських шкіл голова батьківського комітету разом з учителем гнобили дівчинку за те, що її мама не захотіла здавати гроші на перестилання підлоги. А в Полтаві майже рік тому один з батьків поскаржився самому міністрові на те, що в школі з його дитини щомісяця вимагають по 100 гривень і при тому ані вчителі, ані члени батьківського комітету не дають відповідної звітності.

Тобто проблема, звичайно, є. І, до слова, самі батьки нерідко підливають масла у вогонь, коли стають ініціаторами не лише необхідного косметичного ремонту класу, а й різних «архітектурних надлишків» – придбання бозна-яких меблів, зміни вікон, перестилання підлоги й інших дизайнерських дрібниць. Подекуди суми справді «зашкалюють», і неплатників об’єктивно стає більше. Отоді й виникають ситуації, які називаються вимаганням: гіперактивні «комітетчики» починають бігати за неплатоспроможними, дзвонити їм додому, зустрічати на порозі школи. І, врешті, або доводять незгодних до потрібної кондиції і таки витрушують з них гроші, або справа закінчується скаргою до місцевого відділу освіти чи потрапляє на сторінки газет.

БУЛО, Є, БУДЕ

Характерно, що винними здебільшого залишаються класні керівники. Між тим, вчитель у такій ситуації – найбільш вразливий. І юридично, й морально. Це насправді дуже принизливо – випрошувати гроші, коли іншого виходу немає. Навіть якщо це робиться через посередників в особі батьківського комітету. В будь-якому разі батьки у більш виграшному становищі. Бо на їхньому боці закон. На боці вчителя – лише пошарпані стіни й вимоги дирекції «натиснути на батьків». А ті або можуть заплатити, або ні.

Вчитель зобов’язаний тримати клас у належному стані. І нікого не хвилює, як йому це вдається. Тому питання про те, чи етично взагалі збирати з батьків гроші, є щонайменше некоректним. У чому можна дорікнути вчителям і директорам шкіл, якщо держава не виконує своїх прямих зобов’язань?..

Тож треба просто звикнути до думки, що шкільний фан-драйзинг як добровільна примусовість і усвідомлена необхідність – явище цілком нормальне для нашої країни. Незалежно від того, що там написано в Конституції.

Наталія КУЛИК

Сайт:http://pedpresa.com, журнал "Перша вчителька”
Переглядів: 552 | Додав: Берізка | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]